Жінка з двома сонцями

Присвячується письменниці і волонтеру Оксані Радушинській.

У неї змалку два сонця – одне у волоссі, а одне – у душі. Такі гарячі, що зігріватися біля них, можуть всі, хто Оксанку оточує. Щиро завжди ділиться з іншими сонячним теплом. Бо нащо їй самій так багато? Можна наодинці й спопеліти від нього, а вона має купу справ. Для неї взагалі краще – горіти справами…

– Привіт, новий день! – зазирає у вікно, що поруч із ліжком молода й красива жінка.

На вустах щира усмішка. Як же це добре прокидатися щодня, аби знову і знову бачити стежку, по якій ще встигла потупцяти манюніми ноженятами, деревця в саду, що ростуть у неї на очах і дарують щедро свої плоди, небо, яке з хмарок ось щойно змайструвало для неї букет пишно-білих троянд.

– Привіт, поезіє! – протягує руку за ноутбуком, аби швиденько перенести туди навіяні нічними сновидіннями думки.

І ось вони слухняно римуються, формуються в рядочки. І зовсім-зовсім скоро під час одного з чергових виступів поетеса озвучить свого нового вірша під гучні оплески залу.

Як ніхто, вона вміє любити, вірити, віддавати… Чи то Господь її щедро наділив таким даром, чи сама у собі це виплекала. Але між двома Оксанчиними сонцями відбиває свою трепетну мелодію буття її велике серце.

Сьогодні це серце постійно ритмує в один бік – туди, де йде війна. Отож і для віршів Оксанка часу має небагато – зовсім трошки, аби не образити Музу. «Почекай до кращих часів, рідненька. Поезіям, як і людям, хочеться, аби земля співала солов’ями, а не здригалася від вибухів ворожих гармат…», – втішає часом непокірну подругу. І знову до роботи… Дзвінки, поїздки, зустрічі, виступи…

«Оксанко, у нашій школі діти зібрали багато теплих речей, намалювали малюнків. Приїдьте заберіть, бо у нас нема чим підвезти».

«Люба пані, Ви би не змогли приїхати до шпиталю привітати концертом із днем народження нашого Героя…»

«Перерахувала Вам гроші на пальне… Кажіть, що ще треба?»…

А там, куди Оксанка щомісяця, а то й по кілька разів на місяць, ось уже третій рік підряд їде, чого тільки не треба… То у Василя зносилися берці, то Івану хочеться домашньої квашеної капустки, або ліків підкинути просять чи цигарок. І так щогодини, щоднини… Часом зовсім не до поезії.

– Як тобі вдається?

– Як Ви все встигаєте?

– Нащо це? Чи варто?

Запитань часом рівно стільки ж, як і справ. Навіть не береться на всі відповідати. Нащо переконувати, вмовляти чи, буває ж і таке, витрачати сили на суперечки. Насправді в неї не так уже й багато сил. Але вона й сама собі в цьому ніколи не зізнається…

… Ноутбук відкладено в сторону. Щось занотувала, щось іншим разом додасть. Їй, авторці двох десятків книжок, до цього не звикати. Але нині час збиратися в далеку дорогу. Ось і автобус. Попереду чергова поїздка на Схід. Поруч, як завжди, найрідніші – батьки, однодумці-волонтери…

Цього разу дісталися місця призначення без особливих пригод, бо всяке бувало… Бійці зустрічають радо, як нікого, рудоволосу, талановиту, сміливу жінку, що віддає їм своє серце, палке, як і ті два її сонця.

Відкриваються двері автобуса. Оксанку на інвалідному візку зносять гуртом на землю. Так, вона з дитинства прикута до цієї металевої конструкції на двох коліщатах. То й що?! Ну, не може ходити, але ж може літати думками, діями, мріями високо над усіма тими, що даремно щодня топчуть свої стежки.

– Привіт, хлопці! – щиро вітається з усіма. – У мене для вас стільки гостинців…

А вони їй – букет білих троянд. Де тільки й знайшли… Квіти не пахнуть війною, вони схожі на ніжні, кучеряві хмаринки мирного неба.

 

Тетяна Череп-Пероганич

Джерело: http://ukrainka.org.ua/node/7392