Янголи добра

Військові дії на Донбасі сколихнули всю країну. Українці допомагають нашим бійцям боронити рідну землю: до волонтерської діяльності долучилися представники різних поколінь і професій, селяни та жителі міст. Спільна біда змінила пріоритети людей та звичний спосіб життя. Волонтерами стала значна частина українського народу.

Серед багатьох небайдужих – Оксана Радушинська, випускниця Університету «Україна», кавалер ордена княгині Ольги, журналіст, поетеса, письменниця. Вона – лауреат численних конкурсів та премій, автор десятків книг поезії та прози для дорослих та дітей. Від початку 2014 року Оксана Радушинська, попри на прикутість до інвалідного візка, міцно пов’язана із Творчою сотнею «Рух до перемоги», керівником якої вона є.

– Оксано, розкажіть, будь ласка, про початок вашої творчо-волонтерської діяльності?

День, коли провели перший концерт для вояків, пам’ятаю, наче то було вчора: похмурий, холодний, із пронизливим вітром. Вербна неділя 2014 року. На той час українці ще й гадки не мали, що попереду справжня війна, та й не надто розуміли, як потрібно воювати, в який спосіб захищатися від ворога, допомагаючи нашим оборонцям. Але саме тоді з небуття постала українська армія – розграбована, розтягнута, майже знищена технічно та матеріально, але незламна. Тоді ж чітко прийшло усвідомлення, що одним із різновидів допомоги для воїнів має стати пісня. Ми пішли з нею до бійців бригади тактичної авіації ім. Петра Франка. Зібрати артистів для такої акції було нескладно. Не один рік працюючи на обласному телебаченні «Поділля-центр», надбала низку знайомих співаків, із іншими співпрацювала як поет-пісняр. Погукала – зголосилися. Відпрацювали концерт просто неба на летовищі, посеред капонірів і літаків. Сценою правив причіп від КАМАЗа. Все було незвичним для артистів, звиклих до залів, сцен та лаштунків. Тоді ми навіть гадки не мали, що за майже два роки волонтерсько-гастрольної діяльності побуваємо і в більш специфічних умовах – некомфортних і навіть небезпечних для здоров’я. Саме від того першого концерту «сотня» почала співпрацювати із 42-м гарнізонним будинком офіцерів. Директор закладу Сергій Чеплаков постійно координує наші дії, маневруючи між військовими реаліями й ініціативами нашого волонтерського об’єднання. Насправді співпраця видається якісною та результативною.

– Ви виступали в госпіталях, у військових частинах. Як солдати сприймають артистів?

Військові взагалі дуже вдячні глядачі! Вони підспівують артистам, залюбки йдуть до танцю, коли запрошують наші співачки, щедро аплодують, майже увесь концерт знімають на мобільні телефони. До слова, ми з друзями напівжартома дійшли висновку, що в такий спосіб повною мірою реалізовуємо задум Міністерства культури про доправлення мистецького продукту на передову – бійці везуть його у вигляді записів у своїх мобілках! Що ж до поранених у шпиталях, то тут ситуація дещо інша. Після пережитого на війні, фізичних та емоційних поранень хлопці найменше хочуть, аби до них лізли в душу. Разом із тим їм потрібне усвідомлення того, що суспільство цінує їхній подвиг. Бодай на емоційному рівні. Оце ми й забезпечуємо звичайним людським спілкуванням із бійцями до, під час і після завершення концерту, а також піснями, що підібрані таким чином, аби з ними пережити спектр найважливіших людських емоцій. Вже об’їздили з волонтерськими концертами більшість шпиталів України. Взяли на себе волонтерське зобов’язання щомісяця навідуватися до військового госпіталю у Старокостянтинові. Ми часті гості у Хмельницькому шпиталі. Побували в смт Сатанів, кілька разів відвідували Рівненський госпіталь, смт Клевань, приїздили до поранених у Вінницю, Білу Церкву, Бердичів, Запоріжжя, у прифронтове Сватове.

– Ваша «сотня» здійснила декілька поїздок у зону АТО. Якою була мета?

Навесні 2015 року нас запросили поїхати до Старобільська Луганської області у складі офіційної делегації від Хмельницького до міста-побратима. Поїхали з подвійною місією: повезли 20 тонн гуманітарного вантажу, котрий розподілили спільно з тамтешнім благодійним фондом «Майбутнє Луганщини», а також задля наочної демонстрації такого зрозумілого для нас усвідомлення, що Україна – єдина. Мали декілька концертів перед військовими, місцевим населенням і переселенцями. Завітали до бійців 8-го полку спецпризначення. Поїздка залишила багато вражень. Частина з них – із позначкою «вперше». Вперше на власні очі побачила блокпост, усвідомила реальність буденного життя у прифронтовому місті, коли вранці діти поспішають тротуаром до школи, а поруч із ними йдуть військові – зі зброєю і при повному обмундируванні. Вперше тримала в руках сучасну зброю і дивилася в очі бійцям, для яких війна – теперішній час і за півгодини вони мають вирушати на завдання. Вперше склалася ситуація, коли взулася у чобітки о сьомій ранку, а скинула їх о шістнадцятій годині… наступного дня, бо перебувала в дорозі безперервно упродовж 22-х годин. Та й сама поїздка була вперше. Але не востаннє.

На виконання програми «Зброя культури», що реалізовувалася під егідою Міністерства культури та Генштабу ЗСУ, здійснили поїздку до Маріуполя. Найсильніше враження – місто українське і… мирне. Принаймні нашій команді за неповні півтори доби перебування на відстані в кілька десятків кілометрів від Широкиного, де точаться справжні бої, здалося саме так. Зрозуміло, що високий рівень захисту і навколо маріупольського аеропорту, в одному з терміналів котрого відбувся головний концерт нашої «сотні» для бійців різних родів військ, добровольчих формувань і Нацгвардії. Хоча наша команда за час волонтерсько-мистецької діяльності побувала не в одній військовій частині, ми бачили багато з того, що не щодень впадає в очі цивільним людям, однак вперше за кількадесят метрів від умовного глядацького залу просто під час концерту їдуть БТРи чи опускається з неба військовий гелікоптер. Та найголовніше, що хочеться донести, – нас захищають! Спокійно, професійно і якісно, попри всі «але» і «наперекір», неузгодженості на горі і зради поміж своїми. Хлопці і дівчата зі зброєю в руках виконують свою роботу на війні. Якісно. От якби ще далекі від армії любителі покричати про «фсьо пропало» чи «нас зливають» менше влаштовували істерики, а більше працювали. Якби журналісти в гонитві за «сенсацією» не підігравали панічним настроям. Чого вартий момент, коли по одному з телеканалів повідомили, що всі в’їзди-виїзди до Маріуполя заблоковано, а ми там ночували і спокійно, пройшовши блокпости, виїхали з міста? Як то кажуть, повідомлення трішки не співпало з дійсністю.

Маємо усвідомити, що від нас, тих, хто живе на мирній території України, потрібні не істерики, а цілеспрямована реальна підтримка бійців. Мене дуже глибоко вразило знайомство з капеланом отцем Ігорем, його розповіді про пережите-побачене, його захоплення нашою командою і вдячність за те, що ми робимо. А ще зовсім коротке, але знакове знайомство з підполковником Нацгвардії, командиром батальйону розвідки однієї з частин. Вразили, повторюся, спокій та впевненість в очах, у поведінці цього неговіркого чоловіка. Оте, після чого й собі сповнюєшся впевненістю та рішучістю до життя, до борні.

Ми будемо повертатися на передову з концертами ще не раз, вишукуючи для того будь-яку нагоду. Сєверодонецьк, Лисичанськ, Старобільськ, Артемівськ, Краматорськ, Маріуполь, низка сіл, усі назви яких не запам’ятати, і просто розташувань бійців на позиціях. Спецпризначенці, льотчики, танкісти, ВДВшники, розвідка, артилеристи, піхотинці, морські піхотинці… Мені здається, що за цей рік я більше довідалася про різні роди військ, ніж знала за все життя. Вразив один із перших концертів для бійців артдивізіону: прожили з ними в розташуванні понад вісім годин, навіть почали орієнтуватися в таборі і розуміти правила поведінки, маскування, правила отого життя. Життя – наче з паралельної реальності для нас, для тих, хто прибув з мирної території України, і зовсім буденного для них, бійців. Коли автомат – невід’ємний «аксесуар» справжнього чоловіка. Коли мобільний зв’язок повністю відсутній. Коли троє хлопців під командуванням старшого кухаря готують їжу на всю братію і жартома-всерйоз зазначають, що то їм таке покарання, бо ніколи вдома не допомагали куховарити дружинам. Це було влітку. А з настанням холодів пізнали інший бік тамтешнього життя, коли єдиним джерелом тепла слугує пічка-«буржуйка», вогонь в якій треба підтримувати всю ніч, аби в наметі не було зимно. Загалом за цей рік побачила тисячі облич, разом із артистичними командами дала десятки концертів у лісах, у наметах, на фермах, складах, у клубах, на площах, просто неба… Завезли близько двадцяти тонн гуманітарного вантажу, що зібрала лише наша волонтерська спільнота. І намотали тисячі кілометрів на колеса автобусів між Хмельниччиною, Луганщиною, Донеччиною – від Маріуполя до Сватового по всій лінії вогню. Надбала серед атошників чимало друзів, у телефоні – десятки номерів із позивними бійців. Отримала свій позивний і Творча сотня «Рух до перемоги» – нас назвали «Янголами добра».

– Якою людиною повинен бути волонтер?

– Все дуже просто – треба не бути черствим душею і мати чітку громадянську позицію. Решта – набудеться.

– Що треба зробити нам, українцям, щоб перемогти ворога і розбудувати сильну самостійну державу?

Не бути роз’єднаними. Не тягнути за політичною лінією, чи бізнесовою вигодою. Не приховувати свою бездіяльність за відмовкою: «Нехай армії допомагають політики, бо вони й так жирують на наших горбах». Думати передусім про інтереси України. Ненормально, коли частина люду воює на Сході, чверть українців займаються волонтерством, а решта живуть так, наче війни немає – відвідують концерти «зірок», викладаючи тисячі гривень за квитки, стільки ж «спускають» у ресторанах, літають відпочивати за моря-океани. Україна живе в паралельній реальності, коли одні борються за право існування держави і загалом за право на життя, а інші жодним чином не змінюють своїх звичок, не відмовляють собі в задоволеннях. Направду, ми вже об’єдналися. Біда нас уже згуртувала. Але ще недостатньо.

– Що для вас є «патріотизм»?

У нас немало «патріотів», котрі за чаркою голосно вигукують «Слава Україні! Героям слава!», а коли приходить повістка, шукають способи «відкосити». Чи проходять повз волонтерів до найближчого генделика, щоб купити пляшку пива або пачку цигарок, і не вділять з тих грошей ні копійки для хлопців, які зараз змушені сидіти в окопах. Для багатьох патріотизм обмежується відрахуванням із зарплати 1,5 % на потреби армії, синьо-жовтою стрічкою на ремені або наліпкою-вишиванкою на капоті авта. Патріотизм може бути або щирим, або «про людське око». Гірше, коли з метою власної вигоди або через примус. Це наче ген, котрий або працює, або атрофований. Третього не дано.

– Леся Українка часто порівнювала слово зі зброєю. Як ви вважаєте, чи може нині слово зокрема і мистецтво загалом стати дієвою зброєю в нашій боротьбі за незалежність?

– Як і в усі часи, слово має бути чесним і чітким. Надто, коли воно йде від людей, які використовують слово як зброю, як цеглини в будівництві підвалин майбутнього держави, як прапор. Ми живемо в такий історичний час, коли і мистецтво, і митці повинні чітко визначитися і задекларувати свою позицію: вони – зі своєю країною і своїм народом, чи, прикриваючись цілковитим заглибленням у творчість, насправді цінують лише заробітки, і байдуже, у крові патріотів та рука, що перераховує гонорар чи ні. Відмовки на кшталт «Я не тямлю в політиці», «Я за мир, тому проти війни», «Я нічого не розумію в тому, що відбувається» не пройдуть. Відсидітися не вдасться нікому. Не ті тепер часи. А мистецтво має бути патріотичним. Йдеться про всі види мистецтва. Воно має бути проукраїнським у своїй основі.

– Чого ви побажаєте Україні та українцям?

Перемоги. Миру. Щастя – особистого для кожного і загалом для країни. Саме в такій послідовності.

 

Cвітлана ПАТРА

Джерело: http://viysko.com.ua/weunitedukraine/yangoly-dobra/?fb_action_ids=10204039207379964&fb_action_types=og.likes